«…і жили вони довго і щасливо», а потім почали ділити майно (Шлюбний договір: що варто і не варто передбачати)

«В горі і в радості, в багатстві і в бідності, у хворобі і в здоров'ї, поки смерть не розлучить вас». Яких тільки обіцянок не почуєш від закоханих, які вступають у законний шлюб, однак зазвичай усі дані обіцянки легко забуваються у залі суду під час поділу майна подружжя.

Але все ж таки, під впливом західного світу, де дана практика поширена вже досить довгий час, в Україні поширюється практика укладання шлюбних договорів  з метою врегулювання майнових відносин подружжя під час спільного життя і що навіть ще важливіше – на випадок розірвання шлюбу. 

Однак недостатньо укласти шлюбний договір для того, щоб спати спокійно. Важливо звернути увагу безпосередньо на положення такого договору, адже у разі неправильного формулювання умов шлюбного договору виникає великий ризик визнання його недійсним, що призведе до розподілу майна відповідно до стандартних вимог закону.

Перш за все, звертаю вашу увагу на те, що відповідно до вимог чинного законодавства шлюбний договір укладається в письмовій формі і обов’язково підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі укладення даного договору в усній, або в простій письмовій формі – такий договір вважатиметься нікчемним і не матиме жодної юридичної сили.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Сімейного кодексу України (надалі – СК України) шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

У зв'язку з цим, шлюбний договір слід розглядати як цивільно-правовий договір лише в тій частині, у якій він регулює відносини, що становлять предмет цивільного права, тобто визначає права та обов'язки подружжя щодо управління та розпорядження подружнім майном, встановлює правила розподілу майна у випадку розірвання шлюбу, іншими словами урегульовує правовідносини власності подружжя. У тій частині, де шлюбний договір визначає сімейні правовідносини (аліментні, особисті, чи видозмінює законний, чи встановлює договірний режим майна подружжя), він не може вважатися цивільно-правовим договором.

Залежно від правової природи шлюбного договору вирішується питання про застосування до шлюбного договору норм цивільного законодавства. При визначенні в шлюбному договорі правовідносин власності подружжя норми цивільного і сімейного законодавства України співвідносяться як загальні та спеціальні. У тій частині, де шлюбний договір визначає сімейні правовідносини, слід використовувати принцип субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Шлюбний договір, на відміну від більшості інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов'язаний з особою його учасника. Як наслідок, він не може бути укладений за участю законного представника або за дорученням, що пояснює особистий характер шлюбного договору, який визначається його спеціальним суб'єктним складом. З цих міркувань відносно шлюбного договору не допускається також заміна сторони в договорі (уступлення вимоги або переведення боргу). Дружина або чоловік не можуть передати свої права й обов'язки за договором третім особам.

А отже, шлюбний договір укладений через представників може бути визнаний в судовому порядку недійсним з підстав порушення положень ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 238 Цивільного Кодексу  України (далі – ЦК України) та ст. 92 СК України як такий, що укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Досить поширеною помилкою (несвідомою, або свідомою для одного з подружжя) при укладанні шлюбного договору є неправильне формулювання умов договору, яке має наслідком можливість визнання його недійсним.

Так, відповідно до норм ст. 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст.  60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Однак, ватро зауважити, що ч. 5 ст. 93 СК України встановлює, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Проаналізувавши вищенаведені норми, звертаю вашу увагу на те, що шлюбним договором варто передбачати саме правовий режим майна, а не перехід його у право власності одного з подружжя. 

Мається на увазі, що коректним буде зазначення того, яке з наявного у подружжя майна буде віднесене до спільної сумісної власності (навіть якщо воно набуте до вступу у шлюбні відносини), а яке майно, зареєстроване на одного з подружжя отримає правовий режим особистого.

В свою чергу положення договору, яке визначає перехід права власності майна від одного подружжя до іншого є некоректним і може бути визнане недійсним з причин невідповідності вимогам законодавства.

Враховуючи особистий характер шлюбних відносин і високий рівень довіри між сторонами шлюбного договору у практиці нерідко зустрічаються випадки, коли шлюбний договір встановлює завідомо невигідні умови для однієї з сторін. Частіше за все такі договори укладаються під тиском одного з подружжя та є наслідком спекулювання шлюбними відносинами. 

Зокрема, мають місце договори, відповідно до яких усе майно подружжя нажите за час шлюбу залишається у особистій власності одного з подружжя.

Аналіз судової практики показує, що подібний договір можливо визнати недійсним у судовому порядку, адже такий договір завідомо може ставити одну зі сторін у вкрай невигідне матеріальне становище.

Так у ч. 4 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: «договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством».

Однак, варто пам’ятати, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною. У разі звернення до суду з вимогою визнання шлюбного договору або його окремих положень недійсними позивач має аргументувати і надати максимально повну інформацію суду щодо того, чому саме такий договір ставить її у надзвичайно невідне матеріальне становище. 

Наприклад дана норма може бути застосована у випадку, якщо один з подружжя залишається без місця проживання. Особливо це актуально у разі, якщо спільні діти проживають з тим з подружжя, якого даний договір ставить у зазначене становище.

В такому випадку суд, визнаючи недійсним шлюбний договір, або його частину, нерідко додатково посилається на невідповідність такого договору моральним засадам суспільства, оскільки все нажите у шлюбі нерухоме та/або рухоме майно фактично переходить у власність одного з подружжя, що повністю позбавляє другого з подружжя майна, чим ставить його або її у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Як наслідок можливо домогтись застосування правового режиму спільної сумісної власності до спірного майна і поділу його на частки, відповідно до вимог сімейного законодавства.

Якщо у випадку з майном у формі нерухомості чи транспортних засобів ситуація є досить зрозумілою для багатьох, адже таке майно існує в натурі, то поділ бізнесу має певний ряд складностей. Тому передбачення переходу права власності на корпоративні права підприємства може бути визнане судом недійсним з огляду на наступне.

Не можуть бути задоволені вимоги щодо визнання права власності на частину корпоративних прав, якими є частка в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю.

Господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст. 115 ЦК України, ст. 85 ГК України та ст. 12 Закону України «Про господарські товариства»).

З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя. В разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги, сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Зазначене також знаходить своє відображення у правових позиціях Верховного Суду України викладені в постановах № 6-61 цс 13 від 03.07.2013 р., № 6-79 цс 13 від 02.10.2013 р.

З врахуванням викладеного  шлюбним договором, в такому випадку, доцільніше визначати правовий режим спільної сумісної власності щодо доходів від діяльності підприємств, що засновані (повністю або частково) одним з подружжя.

Виключенням з зазначеного правила становлять акції товариств. Цінні папери, згідно ст. 177 ЦК України, є річчю. Тому акції можуть бути об’єктом права спільної сумісної власності і предметом поділу між подружжям.